— Фатіно? Сонце очей, невже тебе я чую?

Жінка усміхнулася.

— Не забув мене?

Рашид розсміявся у слухавку.

— Забути тебе? Жартуєш, Фатіно? Та я навіть глибоким старцем, помираючи, не зможу тебе забути.

Фатіна посміхнулась.

— Це дуже приємно чути.

— Я не жартую. Ти справді з усіх моїх жінок полишила після себе слід, і я пам’ятаю й тебе, й усе, що було між нами… Хоча ти й забула мене, люба.

— Неправда, Рашиде, я тебе не забувала.

— Але не телефонувала декілька років. Добре, я незлопам’ятний і ладен багато чого тобі вибачити. Та цей дзвінок… Ти ж не просто так телефонуєш, Фатіно, ти ж не така жінка, аби робити щось просто так.

Фатіна знову розсміялася й розповіла, що їй потрібна змія, потрібна для вбивства, але в подробиці вдаватися не стала. Й за що їй подобався Рашид, так це за відсутність непотрібної цікавості. Хасан у такому випадку почав би занудливе допитування, але тільки не Рашид. Він помовчав лиш декілька хвилин.

— За декілька годин Муавія буде в тебе.

— Я його зустріну в аеропорту.

Муавія виявився худезним підлітком зі швидкими, холоднуватими очима. У валізі в нього знаходилася гая, єгипетський аспид, котра повинна була вкоротити віку Елли. За декілька хвилин Фатіна вже вилетіла до Тунісу, де оселилася в номері поряд із Муратом, за день раніше від чоловіка і його коханки. Тепер усе було залежним від Муавії, котрий зробився очима й вухами Фатіни в готелі. Саме він сповістив її, що пан аль-Садіб прибув до готелю, саме він випитав у дівчини-масажистки, що пану аль-Садібу було призначено масаж і хамам зранку й що пані, на відміну від нього, записана на обід.

І тоді Фатіна вирішила вдарити.

Муавія той виявився дивною людиною. Він щось неголосно, ледь чутно шепочучи, витягнув з невеличкого кошика, що був поставлений у його валізу, жовто-вогняну змію. Фатіна здригнулася від огиди та страху, коли нерухомі, мов скляні, очі гаї блиснули у її бік недобрим поглядом, а потім змія голосно засичала, звиваючись.

Муавія посміхнувся.

— Фатіха роздратована, я не годував її два дні.

Фатіна здригнулася.

— У змії є ім’я?

Муавія поважно кивнув.

— Звісно. Повинен же я розпізнавати своїх аспидів.

— Й багато їх у тебе?

— Зараз двадцять.

— Ого! — Фатіна похитала головою, з покривленим лицем спостерігаючи за тим, як змія звивається в худих, засмаглих до чорноти руках, висовуючи язика, роздвоєного на кінці. — Й ти не боїшся?

Муавія зневажливо розсміявся.

— Боюся? Та ви що, пані? Що б я — та боявся? Мій дідусь познайомив мене з гаями ще в колисці, у нас їх, домашніх, було стільки… Встанеш вночі й плескаєш у долоні, аби не наступити. З роками ж я навчився з ними наче розмовляти. — Він кивнув на змію, що звивалася в його руках. — Бачите, голодна, але мене ніколи не вкусить.

Продовжуючи самовдоволено всміхатися, Муавія подався до балкона, зовсім поряд котрого знаходилося віконце до вбиральні сусіднього номера.

Подався сіяти смерть.

Фатіна не знаходила собі місця.

Вона й так пережила не надто приємну добу, не забуваючи й на мить, що через стіну від неї знаходяться вони, ті двоє, яким зараз так гарно, — її коханий чоловік та розлучниця. Фатіну просто судомило від думки про те, що зовсім поряд неї, за рядком цеглин, складених у стіну, Мурат цілує, обіймає й кохає іншу, торкаючись її білого тіла.

Вона божеволіла від ревнощів.

Вона воліла якомога скоріше вбити суперницю.

Муавія запевнив її, що від укусу цієї гаї іноземка помре швидко, за декілька хвилин, у страшенних муках й тихо волаючи, бо закричати вголос у неї вже не стане сили.

Фатіна левицею металася в номері, напружена та нервова, коли повернувся Муавія й сяйнув білозубим усміхом, таким яскравим на смаглявому лиці.

— Усе гаразд, пані.

— Змія вкусила іноземку?

Хлопець розсміявся.

— Яка ж ви, пані, швидка. Я залишив Фатіху у вбиральні, пан пішов, а іноземка ще лежить, та вона неодмінно піде до вбиральні.

Фатіна зупинилася.

— А якщо вона не помре… отрута виявиться заслабкою?

Муавія з гідністю випрямився.

— Ображаєте, пані? Фатіха вже давно не випускала своєї отрути, а отрута тим сильніша, чим більше часу перебуває в залозах змії.

Він виглядав таким упевненим та спокійним, проте Фатіну все ж переймали сумніви. Вона передчувала щось недобре.

Й не помилилася.

Муавія зібрався збігати до хамаму, переконатися, чи Мурат ще там, але повернувся надзвичайно швидко.

— Все пропало, пані, — похмуро кинув він, заметавшись номером подібно до того, як металася сама Фатіна. — Не знаю як, але іноземка втекла від Фатіхи, що майже неможливо. Моя ж гая справжня вбивця! Але це трапилося, й шкода, бо ця змія була надзвичайною.

Фатіна мовчки слухала його, не в змозі повірити в те, що чула, й злість почала підніматися в ній хвилями.

— То… то вона не померла?

Муавія кинув на неї роздратований погляд.

— Та я ж кажу вам, що втекла… Бачили б ви її тільки, перелякана така. Може, ще й збожеволіє, таке трапляється від сильного страху. А ця іноземка аж позеленіла. Схоже, що ніколи не стикалася зі зміями.

Фатіна мовчала, надто вражена своєю поразкою. Як блискуче вона все спланувала, яка страшна смерть чекала на її суперницю, суворе покарання за крадійство чужого чоловіка. Вона мала конати на холодних кахлях вбиральні, в страшних муках, охоплена страхом та болем, й єдиною, хто б бачив прихід до неї смерті, була б її вбивця — гая. Мурат, повернувшись із хамаму, уже б побачив захололе її тіло з виряченими від жаху очима, та ще ранку від укусу аспида. Муавія мав до його повернення забрати свою Фатіху.

Але все пішло шкереберть.

Фатіху застрелили, обслуга почала балакати про замах на білу пані, й Фатіна зрозуміла, що залишатися в Махдії їй украй небезпечно.

Вони з Муавією негайно виїхали з готелю.

Й ось вона у своїх покоях, де весь час стримувана злість таки віднайшла собі вихід. Вона тут сама, а суперниця, переможиця над смертю, десь гріється в обіймах Мурата.

Фатіна покривила вродливе лице.

— О Аллах, чому ти такий жорстокий?

Фатіна, як і коханець її Хасан аль-Садіб, не полюбляла полишатися в переможених. Ні, вона не збиралася полишатися в переможених, не намірялася здаватися. Вона свого доскочить, чого б то їй не вартувало, але суперниця неодмінно помре.

Має померти.

Невелику, але все ж таки втіху принесла їй звістка про те, що суперниця настільки перестрашилася гаї, що мало не збожеволіла. Це вже Фатіні сподобалося, й вона сподівалася, що дівка повернеться з Махдії причинною. Та все одно померти вона таки мала.

Питання у тому — як?

Як отруїти, пробравшись через кордони Зульфії?

Це майже неможливо.

Й раптом Фатіна зрозуміла. Вдоволений, холодний усміх торкнувся її вуст, покривлених виразом розчарування. Навіщо ж їй щось вигадувати, коли вона знає найстрашнішу смерть для золотавоволосої іноземки.

Гая маленького Муавії.

То нічого, що вона повториться, зрештою, перша спроба виявилася не такою вже й невдалою — вона мало не довела іноземку до божевілля. Але друга спроба повинна бути вдалою, Фатіна відчувала, що друга зустріч зі страшною підопічною маленького єгиптянина виявиться для вродливої Елли фатальною. Нехай навіть вона й не помре, але збожеволіє остаточно, а до божевільної, до неї буде простіше дістатися.

Заспокоївшись власними думками, Фатіна піднялася на ноги, потягнулася й покликала Нурі.

Перестрашена дівчина з’явилася за мить.

Фатіна спокійно вивільняла волосся з-під тюрбана.

— Тут треба прибратися, — буденним голосом промовила вона Нурі, що здивовано лупала очима, й велично попрямувала до власної вбиральні, облишивши дівчину посеред безладу розтрощеної кімнати.

— Геть здуріла, — приречено й тихо пробурмотіла Нурі.

На другий день приїхав Мурат.

Фатіна до того часу вже повністю заспокоїлася, перша невдача вже не так сильно їй допікала, вона таки мала надію, що повторний напад виявиться більш удалим.