— Елло, та чи ти розуму полишилася?

Вона рвонулася з його рук.

— Відпусти мене, тату. Я зостаюся!

Малкович обернув її до себе лицем.

— Та я краще помру, ніж дозволю тобі подібне, — з болем у голосі промовив він і потягнув Еллу за собою, й вона втратила свій супротив, і наче на ватяних, чужих та непослушливих ногах піднімалася сходинами трапу й не бачила нічого. Перед очима продовжувало стояти марення високого, нерухомого чоловіка, його самотня постать посеред байдужого натовпу… Вона залишила його, її примусили це зробити, але там, поряд нього, усе ж таки зосталася часточка її — любляче серце.

Батько й тітка про щось говорили, зверталися до неї, але вона мов і не чула ні голосів їхніх, ні слів. Сновидою невидючою пройшла до вказаного батьком крісла, сіла біля вікна, в круглий ілюмінатор поглянула на будівлю аеропорту, де полишився Мурат…

Літак завібрував і покотився вперед.

Геть, геть із Йорданії.

Геть від Мурата.

Й Елла не витримала. Закричала, відчуваючи, як обривається щось у грудях, наповнюючи все єство болем. Голова закружлялася з відчайною силою, й вона, тихо зітхнувши, упала до рук батька.

А літак уже птахом злітав у небо.

Літак відривався від землі Йорданії.

У Києві буяло благословенне літо.

Панував серпень з посушливою спекою, котра так нагадувала дні в Йорданії, що Еллі іноді видавалося, наче вона повернулася туди… Але до повернення полишалося ще декілька днів. А вона вже з нетерпінням рахувала кожну годину, кожну хвилину до того заповітного дня, коли нарешті повернеться.

Повернеться в Амман.

Повернеться до Мурата.

Чотири місяці розлуки минулося, чотири довгих місяці розлуки, таких важких для Елли, таких довгих… Тоді на борту літака з нею трапився серцевий напад — отрута геть ослабила таке міцне до цього серце, й тільки присутність поряд лікаря, що летів тим рейсом, врятувала її. Але після повернення додому вона ще більш розхворілася, отруєння несподівано викликало ускладнення, й батько відправив її до приватної клініки в Альпи.

Там вона зрозуміла, що має під серцем дитя Мурата.

Підлікувавшись, вона повернулася додому й почала міркувати об тім, як умовити батька відпустити її до Аммана, про що він поки й чути не хотів, бо з’ясував, що Мурат ще не впіймав лиходія, який посилав до неї двічі змій, але для Елли то не мало значення. Вона так хотіла повернутися до Мурата, хотіла сказати йому про дитину, але батько… Він поводився просто жахливо, й навіть номера телефону Мурата вона від нього не довідалася, а там, в Аммані, була в такому стані, що якось не подумала про те, аби взяти його номер телефону. Та майже відразу по поверненні в неї почався токсикоз, і отруєння ще нагадало про себе сліпотою. Вона стрімко втрачала зір, з жахом вбачаючи перед собою лиш білуватий туман замість різнобарвного світу, лякаючись того, що може вже ніколи не побачити ні лиця Мурата, ні свого дитяти… Й знову лікування, знову та неможливість полинути до Мурата. Щоправда, зір їй повернули, та батько відмовлявся відпускати її до Йорданії й поводився так, мов була вона малою дитиною.

Елла почала втомлюватися від сварок із татом.

І тоді на допомогу прийшла мама.

Елла повільно прогулювалася садком поряд будинку, коли почула за спиною тихий та люблячий голос.

— Елю, ось ти де! А я тебе скрізь шукаю.

Озирнулася.

Брукованою стежиною до неї йшла мама. Біль проштрикнув серце. Бідна, нещасна мама, скільки всього навалилося на неї останнім часом. Вона досить успішно пролікувалася від алкогольної залежності, але, повернувшись, дізналася про те, що трапилося з Еллою… Елла якось не очікувала від мами стільки ніжності та турботи, стільки любові… Єва ж усе життя понад усе любила одного чоловіка. Але вона відразу приїхала до клініки, в котрій лікували Еллу, довго притискала до себе доньку й просила вибачення за те, що не змогла дати їй любові, котру повинна була давати від народження, повністю засліплена коханням своїм до чоловіка. Вони уподобали гуляти на свіжому повітрі, напоєному особливим духом гір, і мама все розповідала, розповідала, зробившись такою близькою, як ніколи в житті.

— Я багато передумала за час розлуки з твоїм батьком, люба, — тихо говорила вона, тримаючи Еллу під руку. — Й багато чого зрозуміла. Я надто сильно кохала твого батька, я обожнювала його, але взаємності так і не отримала, а кохання без взаємності, лиш з одного боку — то не є щастя, то — прокляття та страждання. А я ж розчинялася у своєму почутті, втрачала себе, хоча не мала цього робити… Й що отримала? Його кохання до іншої та намір розлучитися. Тепер я зрозуміла, що, кохаючи, жінка не повинна втрачати саму себе, не повинна повністю розчинятися в чоловікові, втрачаючи часточку волі, зникаючи. Вона має бути рівною йому — має кохати й бути коханою. Ото й є щастя, а я такого щастя й жодного дня не знала. Гадала, що знаю, вірила, що є коханою чоловіком, запевняла себе в тім, а серце не відчувало його любові й усе одно страждало. А потім я вже й сама зрозуміла, що він мене не кохає, й почала себе руйнувати. Спалахи люті, жовчність, одна чарчина перед сном, потім інша — я хотіла забутися, хотіла забути те, що так пекло моє серце, не пам’ятати того, що Степан мене не кохає. Тепер у мене є два шляхи — чи скотитися до самої прірви, чи жити. Я мала зробити вибір, і я його зробила. Я вибрала життя. Життя без твого батька… це боляче, це неймовірно боляче для мене, і я навіть не знаю, як витримаю цей біль, але я хочу його витримати. Я не хочу втрачати життя… і я не хочу втрачати тебе, доню. Я розумію, що, безтямно кохаючи твого батька, я забувала часом за тебе, я обкрадала тебе своєю материнською любов’ю… — Єва гірко зітхнула. — Пробач мені, доню, бо я була тобі радше мачухою, ніж мамою.

Елла обійняла маму.

— Мамо, я ніколи не тримала на тебе зла.

— Моя золота дитина. Тепер я знаю, що мені є для кого жити.

З того дня вони стали з мамою настільки близькими, якими не були, здавалося, від народження Елли. Єва трималася, не поверталася до чарки, хоча доля й продовжувала її бити. Спочатку батько розлучився з нею, а потім привіз до Києва доглядальницю бабусі з сином, котру й кохав не один рік. То для Єви був удар, вона оселилася у батьків, знову зробилася похмурою, жовчною, але таки переборола себе, й Елла пишалася мамою.

Потім заарештували тітку Мар’яну.

Елла до цих пір не мала віри в те, що в рабство до Йорданії вона потрапила завдяки тітці рідній. Для неї це був удар, але батько, котрий і почав ті пошуки замовника її викрадення, здивованим не виглядав.

А потім мама запропонувала поїхати разом до Аммана.

Вони витримали справжню війну з батьком, але перемогли, й зараз мама йшла до неї, аби сповістити, що знайшлися квитки вже на завтра.

Елла посміхнулася.

— Вже завтра ми полинемо до твого коханого Мурата.

Елла завмерла на мить.

— Мамочко…

Вона втратила спокій, збираючись у дорогу, й знала, що вже ніколи, певне, не повернеться жити до України. Батько знову почав щось бурмотіти, наполягаючи на тому, аби вона не їхала.

Елла зітхнула.

— Тату, я свого рішення не переміню.

Батько довго мовчав, позиркуючи на її щасливе, усміхнене лице, а тоді просто майнув рукою.

— Добре, можеш їхати до того свого бедуїна.

Елла посміхнулася.

— Тату, Мурат — йорданець.

Малкович покривився.

— А, одна холера.

Елла підійшла до нього й обійняла.

— Я люблю тебе, тату.

— Я теж тебе люблю. І все, що я робив, я робив, аби захистити тебе.

— Знаю, тату.

На другий день вона поверталася в Йорданію. Вона поверталася в дім свого серця. Назавжди.

10.